Партія була, і вони .... в тиші .... тихий

Вибачте за помилки перекладу цієї БЛОГ

Партія була, і вони .... в тиші .... тихий

Два кипариси, дві фотографії, дві погляди, які я бачу, з ностальгією,
коли два тіла знаходяться в ніші, тіла і душі,
дві особи усміхнених мені ніжно, як мої сльози не заважало
батькові й матері в тіні кипарисів скажіть мені, що Я люблю їх. Мої бабуся і дідусь, мої дядьки ... органів збережений на вершині кістки, тітки дивляться на мене, вони знають, скільки любові я дав невелике мовчання між стінами, просто спогади про минуле .... закінчилися дні мертвих, живих дивиться в інший бік. Маленькою трохи сходах йти іншим орендарям йде, що без зображення на вашу двері, незнайомці буде, коли ми бачимо їх , оскільки ми вважаємо за краще забути реальність смерті і життя , і це те, що там, який своєю смертю .. Його любов ніколи не було. протягом року, проходитиме те ж саме, тиха сценарій і багато хто, хто Підніміться на його сходах і принесли квіти та свічки, відпочинок у світі, і ми побачимо знову, до старого , але замість квітів? яких буде пам'ятати, щоб отримати молитвою на устах? Лас способів наші старійшини, як акти минулого зникають, прогрессизму відкидає старі способи наші старійшини і суспільства, що забуває, що маленькі, вони вчили нас, означає заперечувати наше існування, це жити без цінностей, як погано розводять тварин. тепер все дозволено і терпимості матерів, враховуючи наше мовчання, зламані ці цінності, сім'я стає ... не знаю, як це назвати! матерів матерів батьки ... батьки ... діти діапазони не розумію .... і соціальна криза посилює вранці молоді, немає майбутнього ... неохоче. пішла мертвих, але живих .. . чорне майбутнє нас чекає, ми сподіваємося, вони захищають нас, але якщо ми забуваємо їх особи, якщо ми тільки один день в році, ми пам'ятаємо, що в інших кладовищах, ми померли живий ... тому що життя без мрії .... це смерть на світанку.

La fiesta se fué y ellos .... en su silencio .... callan

Dos cipreses, dos fotos, dos miradas que me ven con nostalgia,
donde dos cuerpos descansan en un nicho, unidos cuerpo y alma,
dos caras que me sonríen con ternura mientras mis lágrimas manan
padre y madre con la sombra de los cipreses me dicen lo que me aman.

Mis abuelos, mis tíos... cuerpos de huesos en lo alto guardados,
tías que me miran, que saben cuanto cariño de pequeño me daban
silencios entre muros, tan solo recuerdos del pasado ....
han terminado los días de Difuntos, los vivos mirando para otro lado.

Poco a poco por las escaleras irán otros inquilinos llegando,
que sin una foto en su puerta, desconocidos serán cuando los veamos
mientras nosotros preferimos olvidar la realidad de la muerte y la vida
y eso es lo que hay allí, que con su muerte..su amor nunca ha marchado.

Dentro de un año, se celebrará el mismo y silencioso escenario
y muchos de los que subimos sus escaleras y flores y velas llevamos,
descansaremos en paz y veremos como otra vez, suben los de antaño
pero en vez de flores ¿quien se acordará de ponernos una oración en sus labios?

Las costumbres de nuestros ancianos, desaparecen como actos del pasado,
el progresismo rechaza las viejas costumbres de nuestros ancianos
y una sociedad que olvida lo que de pequeños, ellos nos enseñaron,
es negar nuestra existencia, es vivir sin valores como animales mal criados.

Hoy todo vale y la tolerancia de las madres, con nuestro silencio prestado,
ha roto esos valores, la familia se transforma en ...¡¡¡¡ no sé como llamarlo!!
madres con madres...padres con padres...los hijos no entienden de rangos ....
y la crisis social agrava el mañana de una juventud, sin futuro...sin ganas.

Los muertos se han ido, pero a los vivos...un negro futuro nos aguarda,
ojalá que ellos nos protejan pero si nosotros olvidamos sus caras,
si nosotros solo un día al año, nos acordamos que en cementerios descansan,
habremos muerto vivos...porque la vida sin sueños.... es muerte de madrugada.